За останні десятиліття обсяг інвестування в економіки іноземних держав значно зріс, внаслідок чого кількість спорів між інвесторами та державами збільшилась. Їх вирішують, зокрема, за участю міжнародних арбітражних інституцій, серед яких чільне місце посідає Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів (ICSID – International Centre for Settlement of Investment Disputes; далі – МЦВІС). Цей спеціалізований орган з питань вирішення інвестиційних спорів був створений під егідою Світового банку.
Керуючись нормами Конвенції про врегулювання інвестиційних спорів між державами та особами інших держав 1965 р. (далі – Конвенція) і відповідних Арбітражних правил, арбітражний трибунал, якщо інше не погоджене сторонами, у кожному випадку на власний розсуд оцінює та розподіляє понесені сторонами юридичні витрати, адміністративні витрати МЦВІС та винагороду арбітрам, яка залежить від характеру провадження. При цьому, на відміну від інших міжнародних арбітражних інституцій, переважною практикою МЦВІС є рівний розподіл витрат між сторонами.
Різні арбітражі – різна практика
Відповідно до Арбітражного регламенту Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (далі – ЮНСІТРАЛ) витрати арбітражного провадження загалом покладаються на сторону, що програла спір. Однак арбітражний трибунал повноважний розподілити витрати пропорційно, якщо є підстави, визначені обставинами справи. Що стосується юридичних витрат, Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ дозволяє розподіляти їх між сторонами залежно від обставин справи.
Судова практика Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торгової палати свідчить, що у 81% справ, розглянутих на користь позивача, більшість адміністративних витрат арбітражу та гонорарів арбітрів було покладено на відповідача, а у 50% цих справ арбітражний трибунал присудив відповідачу оплатити певну частину юридичних витрат позивача. Що стосується справ, у яких вимоги позивача частково чи повністю відхилили, лише в третині випадків адміністративні витрати поклали на відповідача, а в 20% справ відповідач отримав повне або часткове відшкодування юридичних витрат, пов’язаних з правовим представництвом.
Арбітражний інститут Торгової палати м. Стокгольма своїм остаточним рішенням може зобов’язати сторону, що програла, відшкодувати протилежній стороні всі розумні витрати, у тому числі пов’язані з юридичним представництвом, враховуючи результат розгляду справи та інші істотні обставини. Відповідний арбітражний регламент зазначає, що сторони несуть солідарну відповідальність за оплату адміністративних витрат.
Положення про арбітражні збори та витрати Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України встановлює загальне правило, згідно з яким арбітражний збір покладається на сторону, проти якої було прийняте рішення, якщо інше не обумовлене сторонами або додатковими правилами. Водночас кожна зі сторін самостійно несе особисті витрати. Встановлюється також принцип пропорційного розподілу витрат за умови часткового задоволення позову. Так, при частковому задоволенні позову арбітражний збір покладається на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а на позивача – пропорційно тій частині позовних вимог, у якій йому відмовили. Але передбачаються й винятки із загального правила, коли арбітри здійснюють розподіл на власний розсуд, враховуючи обставини справи. Зокрема, стягують на користь однієї зі сторін витрати, які вона понесла внаслідок недобросовісних дій іншої сторони (необґрунтоване затягування справи тощо).
Три типи витрат
Відповідно до ст. 59–61 Конвенції є три типи витрат, які оцінюють арбітражні трибунали, а саме: (а) юридичні витрати, понесені сторонами арбітражного процесу (перш за все на юридичних радників), (б) гонорар та витрати арбітрів і (в) адміністративні витрати МЦВІС. Як правило, арбітри, зважаючи на обставини справи, самостійно визначають співвідношення таких витрат. При відмові у прийнятті скарги на тій підставі, що спір виходить за межі юрисдикції МЦВІС, витрати на винагороду арбітрам та адміністративні витрати оплачуються сторонами в рівних частинах (Holiday Inns S.A. and others v Morocco), а юридичні витрати на правову допомогу сторони несуть самостійно (Biwater Gauff (Tanzania) Limited v United Republic of Tanzania).
Попередня практика арбітражних трибуналів МЦВІС також доводила, що в більшості випадків сторони порівну несли витрати, пов’язані з веденням арбітражного процесу, та кожна сторона несла свої особисті юридичні витрати. Так, статистика розгляду справ у МЦВІС за період з 1972 р. по квітень 2009 р. свідчить, що за наявності 52 задоволених позовів у 34 випадках сторони порівну несли витрати, пов’язані з веденням арбітражного процесу, а в 41 випадку кожна сторона несла свої особисті юридичні витрати.
Винятками з цього правила були випадки недобросовісної поведінки однієї або обох сторін арбітражного процесу (bad faith). Яскравим прикладом є спір у справі Europe Cement Investment and Trade S.A. v Republic of Turkey, у якій позивач заперечив юрисдикцію трибуналу не на початку розгляду справи, а лише тоді, коли йому знадобились оригінали документів, які засвідчували право власності позивача на акції підприємств і які компанія Europe Cement не змогла надати. Юридичні радники відповідача звернулися до трибуналу з клопотанням відмовити позивачу у проханні припинити провадження на підставі недостатньої юрисдикції трибуналу, визнати позов Europe Cement необґрунтованим (ill-founded) і зобов’язати позивача повністю оплатити вартість юридичних послуг та послуг МЦВІС. Трибунал задовольнив вимоги відповідача, окрім компенсації моральної шкоди.
У справі Alex Genin and others v Republic of Estonia обидві сторони продемонстрували ознаки несумлінної поведінки. Так, позивач до останнього моменту приховував факти, що мали суттєве значення для вирішення спору, а відповідач скасував дозвільні документи позивача без належного повідомлення, позбавивши його можливості оскаржити це рішення. Трибунал у цій справі зазначив, що жоден із наведених фактів не може спонукати його до призначення відшкодування за порушення. Відхиляючи вимоги позивача, трибунал застосував принцип балансування впливів, оцінив неналежну поведінку обох сторін і присудив їм самостійно покривати власні витрати, пов’язані з правовим представництвом, а також порівну відшкодувати адміністративні витрати трибуналу.
Від попередньої практики відрізняється одне з останніх рішень інвестиційного трибуналу (у справі EDF v Romania), відповідно до якого, незважаючи на відсутність недобросовісної поведінки сторін, позивача зобов’язали оплатити юридичні витрати. Більшість арбітрів аргументувала таке рішення спорідненістю із практикою міжнародного комерційного арбітражу, згідно з якою юридичні витрати оплачує сторона, що програла, незалежно від недобросовісної поведінки. Проте багато фахівців не схвалюють таку позицію трибуналу, посилаючись, зокрема, на існування практики МЦВІС, згідно з якою юридичні витрати покладають на одну зі сторін тільки в разі її недобросовісної поведінки.
Розумність юридичних витрат сторін
Арбітражні трибунали звертають увагу на розумність та обґрунтованість юридичних витрат сторін. Так, у справі Pantechniki S.A. Contractors&Engineers v The Republic of Albani трибунал відзначив високу професійність юридичних радників і підкреслив важливість дотримання принципу справедливого відшкодування, зазначивши з цього приводу: «Представництво клієнта має здійснюватись кваліфіковано та ефективно без значних витрат». Розмір юридичних витрат сторін був незначним порівняно із сумою заявлених вимог: витрати на правову допомогу інвестора склали 145 253 євро, а держави – 269 657 євро.
Таким чином, у практиці МЦВІС домінує тенденція до рівного розподілу витрат, пов’язаних із веденням арбітражного процесу, та особистих юридичних витрат. Однак останнім часом усе частіше всі юридичні витрати присуджують стороні, що програла. Це, зокрема, зазначено в коментарі до Конвенції МЦВІС.
